...Я дуже хочу в листопад.

… Я дуже хочу в листопад.
У холодний і вологий, темний-претемний вечір, коли лише самотні ліхтарі освітлюють дорогу, повертатися додому.
Під парасолею. Зібгавшись від холоду і, напевне, підвищеної температури.
Я хочу прийти додому. Дерев'яними сходами піднятися нагору, на третій поверх старого будинку. Сахнутися котяри, що вискочив незнати звідки, зашпортатися, втратити рівновагу, схопитися за поруччя, втриматися…
Відкрити тремтячими від холоду рукати замок.
Зайти у коридор, зачинити двері, увімкнути лампу що біля дверей – напівтемрява, напівтиша…
Дев’ята вечора. У будинку не чути ознак перебування інших людей – добре так.
Тільки дощ по шибках. Тільки мокрий по склі. Тільки вологий по моєму серцю «шкряб-шкряб»…
Мансарда. Намріяна ще зі студентських років мансарда. Врешті, не так давно із студентської лави – два чи три роки – не важливо.
Роззулася. Прошмигнула на кухню. Вікно півколом виходить на стару грушу – може старшу за цей будинок. Вона теж мокра. Цілком оголена – і як їй не холодно?
Зюзя. Замерзаю.
Мабуть треба було б перевдягтися …
Тишу турбує телефонний дзвінок.
Заклопотана усмішка – „Так швидко?”
Швиденько здираю із себе одяг, загортаюся у халат, біжу на кухню ставити чайник на плиту. Джезва. Ваніль. Варитиму каву…
Холодно то як у тій мансарді, божечку ти милий! Як би то зігрітися?
Акуратно розлила пахучий напій у два горнятка. Поставила на столику перед невеличкою канапою. Загорнулася у гуцульського коца, якого придбала ще влітку.
Дощ… Запах кави з ваніллю… Ще б кориці… Краплинки… По шибках…
Сон…
Не чула, як хтось іде сходами важкою втомленою ходою…
Не чула, як хтось сахнувся кота, що вискочив незнати звідки, зашпортався, втратив рівновагу…
Відчинив двері, прислухався…
Зайшов у коридор, роззувся, вимкнув світло… Пройшов навшпиньки у кімнату…
Прокинулася від солодкого присмаку кави на вустах і неголосного „Холодно тут… Мені б зігрітися”

Повернутись на початок рецепту "...Я дуже хочу в листопад."