Дуже часто згадую розповідь моєї хресної мами, яка у перші роки становлення нашої незалежної України(дуже голодні і бідні були роки, хто пам'ятає — не дасть збрехати. Не було ні зарплат, ні пенсій, ні продуктів і катастрофічна інфляція) поїхала у Німеччину разом з групою таких же спеціалістів банківської справи з України на курси підвищення кваліфікації( створювалась нова банківська система України, потрібно було директорів банків готувати по-новому, зважаючи на нові обставини). І от, між цілоденною начиткою лекцій їх усіх разом годували. Вибір їжі був шикарний, як на той голоднийчас в Україні: в обід на столик з 4 чоловік ставили навіть пляшку вина. Перше, друге, закуски, салати- вибирай, що душа забажає і скільки забажає. Та після двох тижнів усі зрозуміли, що їм гостро чогось бракує. І так сильно, що витримати це неможливо. Абсолютно усі захотіли картоплі у будь- якому виді: хоч пюре, хоч шматочками, хочзапечену, хоч в мундирі — будь-яку! А ціє картоплі чомусь не давали. На гарнір Був рис, паста, тушковані овочі, тушкована капуста, овочі- гриль і т.д. І ось це відчуття, коли серед райського різноманіття їжі усім нестримно хочеться своєї картоплі, вона досі забути не може
Ще й як дихала! Взаємовигідно і дуже плідно і була з нею єдиним цілим. Якщо рахувати, що Петро своєю сокиркою прорубав туди жадане віконце в 1698 році, то житель мого міста Юрій Дрогобич (1450 рік народження), до речі, перший український автор друкованої книги, ще 200 років до того був ректором Болонського університету і професором інших університетів Європи. uk.m.wikipedia.org/wiki/Юрій_Дрогобич
Дякую, Лесю!!! Люблю історію, почитаю неодмінно. Завжди знаходжу підтвердження того, що коли Петро І лише починав рубати «окно в Європу», Україна вже дихала на повни груди тим європейськім повітрям
NONNAPINA